— То я можу бути вільний? — запитав старий. — Я ж кажу, що знайшов цей п'ятимарковик серед виручки й приніс вам. Ось і все…

— Сидіть, пане Вейст, — зупинив його інспектор. — Ви вчинили правильно, але потрібні деякі деталі, і з вами хочуть поговорити.

— Але ж я нічого не знаю.

— Так… так… — у тоні інспектора з'явилися неприродно ласкаві інтонації. — Звичайно, та все ж я дуже прошу затриматись.

За чверть години двоє в цивільному нечутно зайшли до кімнати, і поліцейський інспектор підвівся з-за столу. Він показав їм монету — нахилилися, розглядаючи її, потім почали розглядати в лупу плівку, а Вейст застиг у своєму кутку, трохи ображений, що на нього не звертають уваги.

Нарешті один з прибульців обернувся до нього, зміряв важким поглядом.

— Ти знайшов? — запитав, хоч і так усе було ясно.

— Так, насмілюся доповісти, це я… — Старому знову стало лячно, та другий у цивільному, огрузькуватий і лисуватий, заступив першого й мовив приязно:

— Добре зробили, пане Вейст, це справжній патріотичний вчинок.

Старий підхопився, викинув руку.

— Хайль Гітлер!

— Поїдеш з нами, — приязно поплескав його по плечу огрузькуватий.

— Але ж моя торгівля…

— Твоя торгівля нічого не варта.

Високий підштовхнув Вейста до дверей — справджувалися крамареві передчуття: нічого втішного ця монета не принесе йому.

В приміщенні на Принц-Альбрехтштрасе його посадили на стілець із зручною спинкою. Високий кудись зник, а огрузькуватий вмостився навпроти й запропонував старому сигарету.

Вейст відмовився. Він лише торгує сигаретами, а сам не палить, він не терпить тютюнового диму.

— Облиште! — застережливо підвів руку огрузькуватий. — Колись ми поговоримо з вами на цю тему, а тепер пригадайте, від кого одержали п'ятимарковик?