Крамар задумався. Він виявив у касі чотири монети по п'ять марок, отже, вже четверо… Але ж він міг дати решту срібними п'ятимарковиками. Так і сказав огрузькуватому.

— Пригадайте хоча б чотирьох.

Крамар наморщив чоло. Пам'ятав точно, що вранці до нього зайшов офіцер, здається, гауптман, і дав дві металеві монети по п'ять марок.

— Раніше його не бачили? — запитав огрузькуватий.

— Ні, він зайшов до мене вперше.

— Пригадайте зовнішність.

— Молодий… років тридцяти… середнього зросту… — Вейст заплющив очі. — Ага, — зрадів, пригадавши, як офіцер переходив вулицю перед його вітриною. — Трохи шкутильгає.

Гестапівець схвально поплескав старого по коліну.

— У вас гарна пам'ять, пане Вейст. Отже, це перший, а ще?

Крамар заплющив очі: це допомагало йому зосередитись. Згадав, як нетерпляче стукав монетою об прилавок листоноша Рудке. Він тримав п'ятимарковик двома пальцями своєї єдиної лівої руки. Вейст ще хотів розпитати його про новини, та Рудке поспішав: сказав, що несе комусь телеграму.

— Чудово, — схвалив огрузькуватий, записавши. — Ну, а третій?

Старий похитав головою — ні, він більше не пам'ятає.

Гестапівець нахилився до нього і, все ще приязно посміхаючись, сильно вдарив по щоці.

— Я тобі вставлю клепку, старий дурню! Ну, пригадуй швидше!

Вейст відкинувся на спинку стільця, закліпав очима. Ляпас справді освіжив його пам'ять, і він пригадав, як перед обідом до крамниці завітав монтер Граупель. І як він міг забути про це?

Скоцюрбився на стільці, подивився на огрузькуватого жалібно.

— Пробачте, я згадав ще одного: мій давній клієнт монтер Граупель.

— Ну, ось бачиш, — розплився в усмішці гестапівець, — ми з тобою скоро станем друзями. Ще?..

— Все! — твердо відповів Вейст.