— Мене дуже дивує твоя твердолобість, — гаряче доводив Богдан. — Ми перебуваємо у місті, де на кожному кроці можна здобути інформацію. Великий залізничний вузол — раз. Аеродром — два. Склади, шпиталі, військові частини… Налагодити контакти із своїми людьми, а вони всюди є, — оце штудерно! Сила-силенна даних про дислокацію частин, залізничні перевозки… Ти розумієш, що це таке?

— А чому б не розумів? Чудово!.. Але авантюристично. — Побачивши нетерплячий Богданів жест, Петро повторив ще раз з притиском: — Так, я не обмовився, це — авантюра. Де вони, свої люди? Зараз ти мене почнеш переконувати, що вони — всюди. Згоден. Але як відрізнити свого від чужого? По капелюху або черевиках? Це, брате, не така вже й проста річ і потребує ого-го скільки часу, терпіння! А знаєш, скільки тепер всюди провокаторів та шпигів? Та тебе гестапо в перші ж дні злапає, не встигнеш і чхнути…

— Такий уже я ідіот, щоб лізти в гестапівські пастки! — скипів Богдан.

— А гадаєш, там ідіоти сидять? Е-е, брате, там вовки! — Петро посміхнувся, згадавши надто оптимістичну статейку у фронтовій газеті. — Втовкмачили нам у голови цю хвалькуватість, довго ще видихуватимемо…

Власне, ця статейка до деякої міри спричинилася до того, що він, Петро Кирилюк, лейтенант Червоної Армії, ховається у темній комірчині, замість того, щоб командувати ротою десь у донських степах. Статейка була найвищим аргументом у майора з штабу полку, який вимагав од Петра атакувати сильно укріплені позиції ворога. Даремно доводив Петро безглуздість, ба навіть авантюристичність цієї витівки, просив почекати, якщо не підтягнеться артилерія, бодай до ночі. Майор, бризкаючи слиною, тикав пальцем у газету.

— Читали, — кричав, — стаття так і називається: “Подвиг”. І це у сусідньому полку… До нас приїхав кореспондент, товариш полковник наказав повторити цей подвиг, а він… Боягуз!

Темна хвиля люті вдарила Петрові в голову. Боягуз? Ні, він не боявся. Навіть тоді, коли поруч свистіли кулі, твердо знав, що не злякається смерті. Але для чого ж так безглуздо вмирати?