Боягуз?

Петро підвів роту. Повзли, припадаючи до землі, під кулеметною зливою, залишаючи на відкритому полі трупи. Повзли… А коли настав час підніматися, підвелись. З перекошеними ротами, викидаючи з себе лайку, бігли, стискаючи трьохлінійки. Падали… А потім щось чорне раптом виросло перед Петром, підняло в повітря, жбурнуло…

Отямився вже в полоні.

І досі Петро не міг спокійно згадувати того миршавого майора з газеткою. Складне почуття гніву й сорому охоплювало його, він ладен був взяти самого себе за горло, ненавидів і зневажав себе.

Для чого? Для чого послухав майора? Для чого повів на смерть двісті здорових, сильних людей? Наказ? Так, можна виправдатись наказом. Перед кимось. Але не перед собою… То що ж примусило Петра підняти роту? Оте слово “боягуз”, що хвисьнуло його?

Дурень, дурень і ще раз дурень. Хай би краще розстріляли тебе. Залишилася б рота — двісті здорових, сильних…

Певно, кореспондент, що спостерігав за їхньою атакою з полкового командного пункту, написав статтю. Втім, яке йому зараз діло і до кореспондента, і до статей? Зустрітись би тільки з тим майором. Петро уявляв собі варіанти цієї зустрічі, завжди різні, готував слова, котрі кине тому в обличчя. В глибині душі розумів неможливість такої зустрічі, та все ж прагнув її, певно, для того, аби виправдатись перед самим собою. Чи, може, для чогось іншого?

Петро задумався, намагаючись вирішити для себе це питання. Богданів голос повернув його до дійсності:

— Мене непокоїть, як ми передаватимем інформацію. Рація, хвилі і тому подібне… Значить, все ж залишається твій варіант — партизани. Іншого не бачу. Лише через них можна налагодити зв’язок з нашими.

— Якось воно все владнається, — Петро повернувся на бік, все ще думаючи про своє. — В усякому разі, бойова група у нас вже існує. Як це говорять: “Ти і я, та ми з тобою…”