Богдан перевернувся на живіт, поклав під груди подушку. Перезирнувся з Петром і повів рішуче:

— Катрунця, певно, розуміє, що ми люди військові й повинні до кінця виконувати свій обов’язок. І тут для нас фронт! Отже, у нас є два виходи — або податись до партизанів, або діяти у місті. У таборі чули ми, Катрусю, наче тут є підпільна організація. Нам би з нею зв’язатися, то була б перша кляса!..

Катря сиділа, прикривши очі повіками, ніби заглибилась у думки, мов не чула братових слів. І лише коли він прямо запитав, чи не знає щось про підпільників, відповіла обережно:

— Бачила в місті листівки… Ну, й знайомі показували… Виходить, хтось є. Ви мене тільки не квапте, спробую дізнатися через одну людину…

Погода зіпсувалась. Вночі і вдень сіяв дрібний нудний дощик. Катруся раділа: щось — вродить на городі, і якась дірка в її бюджеті буде залатана. Вставала вдосвіта. Поралась на грядах, приносячи хлопцям на снідання свіжої цибулі чи редиски, а на восьму годину вже бігла на залізничну станцію, де працювала друкаркою.

Петро одужував. Куля не зачепила кістки, нормальне харчування, ліки і відпочинок робили своє, рана швидко загоювалась.

Богдан нудьгував. Майже одужав, а тут цілими днями сиди у темній комірчині. Він вимріював плани операцій проти окупантів — кожного разу вони ставали все карколомніші.

Петро, хоч і мав тверезішу голову, іноді скорявся буйній фантазії друга. Лише в питанні про методи боротьби не могли дійти спільної думки. Петро вважав за необхідне встановити контакти з якимсь партизанським загоном. Богдан був прихильником індивідуальних дій, вважаючи, що непомітна робота розвідника часто важить більше, ніж операція крупного партизанського загону.