Заревів мотор, мотоцикл повернув і помчав туди, де вулиця круто вигиналась.
Богдан підвівся.
— Тепер швидше!
Підсадив Петра на плечі і побіг, зігнувшись, праворуч. Перелізли через високий паркан. Богдан, знеможений, упав на траву.
Певно, нервове й фізичне напруження спричинилися до того, що лежав, не маючи сили піднятися, втупивши в небо невидющі очі. Петрові стало страшно — труснув Богдана за плече.
— Що з тобою?
Богдан на мить заплющив очі. Здавалося, не зможе ворухнути й пальцем — так скувала втома; тіло стало важке й чуже. Це відчуття власної немічності злякало Богдана — розумів, що навіть хлопчисько взяв би зараз верх над ним. Та через кілька хвилин уже почував себе бадьоріше — життя поверталось…
Підвівся на ліктях, сів. І всміхнувся Петрові:
— Здається, я трохи стомився… Але ж рік полону — не так уже й файно…
Петро присунувся до Богдана.
— Скоро розвидниться, — сказав тривожно. — А тут пропадем ні за цапову душу.
— Нехай пан лейтенант, — пожартував Богдан, — не завдають собі клопоту. — Він обережно розсунув кущі, огледівся. — За цим садом — ярок… А там — і городами, і ми вдома… Богдан Стефанишин, перепрошую пана лейтенанта, не фирцик якийсь… — Тихо засміявся. — Здається, Петрику, небезпека позаду.
Невеличкий Богданів будинок стояв, оточений старими, гіллястими яблунями. Під бляшаним дахом, з широкими вікнами, він був майже такий, яким Петро уявляв його з Богданових розповідей. Петрові здалось, що вже навіть був тут, бачив і цей столик під бузковим кущем, і бочку з водою біля клумби, і вузьку стежку, що пролягла між смородиновими кущами на город…
Богдан причаївся під яблунею, сторожко озираючись навкруги. Востаннє стояв тут ще перед війною — за рік все могло статися…
Обережно обійшов бузковий кущ. Біля сарайчика щось біліло на вірьовці. Потягнув до себе — раптом дурнуватий, щасливий усміх розплився по обличчю: тримав у руках старий рушник, на якому мати вишила червоних півників. Сховав обличчя у м’якому полотні, вдихаючи дурманні, з дитинства знайомі запахи, — цей рушник завжди висів на кухні біля вінків цибулі, а тому міцно пропах гіркувато-солодким її духом.