Сівши на краєчок стільця, пан Модест мовив несподівано для себе тонким голосом:

— Пан Менцель можуть бути певні у лояльності широких кіл української громадськості. Німецька армія принесла нам визволення!

Штандартенфюрер примружив очі, обличчя його нараз витяглось. Поворушив щелепами, наче жуючи.

— Німці не такі дурні, аби проливати кров за ваше визволення, — сказав жорстко. — Солдати фюрера завойовують життєвий простір для своєї нації! Ми знаємо, деякі з вас ще розраховують на якусь власну державу. Дурниці! — рубанув кулаком у повітрі. — Так, дурниці! Українські землі навіки стануть німецькими, на них залишаться лише ті, хто вірно служитиме нам!

На кілька секунд Отто Менцель знов сховався у фотелі. Пані Стелла подала йому повний келих. Видудлив, майже не розтуляючи м’ясистих губ, знов блиснув оком на Сливинського.

— Це кажу не я, — мовив раптом підозріливо м’яко. — Це сказав наш фюрер, а він уміє дотримувати слова!

— Так, фюрер — залізна людина, — погодився пан Модест, мимоволі згадавши обіцянки Гітлера про український уряд. — Як сказав, так і буде.

— Давайте краще облишимо політику, — втрутився Харнак. — Під три чорти і Україну, і Францію, і Польщу, коли поруч такі жінки…

Гауптштурмфюрер трохи сп’янів. Він пересів на підлокітники крісла своєї дами — огрядної панни Стефи, обійняв її за плечі, почав щось нашіптувати. Та маніжно округляла очі, голосно сміялася.

— Прошу панство до вечері, — підвелась пані Стелла.

Стіл виблискував кришталем і сріблом.

— Вибачайте за меню — не ті часи… — зітхнула пані Стелла, явно напрошуючись на компліменти: на столі було багато такого, що і в мирні часи вважалося делікатесом.

“Звідки вона дістала червону ікру?” — подумав пан Модест, лаштуючись біля Ядзі. Харнак галантно підсунув стілець своїй дамі і, оцінивши поглядом стіл, сказав господині: