— Ви чарівниця, пані Стелло!

— Ну-ну… — буркнув штандартенфюрер Менцель, запихаючи краєчок серветки за комір сорочки. — Ну-ну… Вечеря добряча… — Він присунув до себе салат, поклав на тарілку кілька шматків шинки, великою ложкою почав набирати ікру.

“Хам, — подумав Модест Сливинський, — хам і вискочка”. Менцель нагадував йому зараз велику жабу. Дивлячись, якими великими шматками штандартенфюрер запихає до рота шинку, як плямкає м’ясистими губами і мружиться від задоволення, пан Модест відчував огиду. Та зовні нічим не виявив цього: прислуговував панні Ядзі, наливав усім коньяк і вино та встиг, наче випадково, притиснути коліно сусідці. Та сприйняла це як належне, і Модест Сливинський почав умовлятися:

— Після вечері, крихітко, поїдемо до мене… Я покажу панні…

Ядзя підняла на нього свої дивні зелені очі.

— Може, пан Модест не буде грати вар’ята? — запитала спокійно. — Звичайно, поїдемо, та що я матиму з цього?

Певно, збоку кумедно було дивитись на Модеста Сливинського, як він застиг з відкритим ротом і шпротиною на виделці. Такого він не чув давно: всі жінки однакові, всі люблять подарунки, але щоб одразу так! Оговтавшись, подумав: “А може, це й краще? В усякому разі, фінал один, та шлях до нього менш забарний. Без зайвих розмов і всіляких вибриків…”

— Не хвилюйся, крихітко, — сказав діловим тоном, — жодна жінка не ображалась на мене. Треба постаратись, щоб Харнак після вечері відвіз нас…

Ядзя кивнула.

По вечері танцювали під радіолу. Панна Стефа пила нарівні з гауптштурмфюрером, і тепер обоє були п’яні. Танцюючи, дівчина мало не висіла на Харнакові, це подобалось йому, і він, не соромлячись, цілував її оголені плечі.

Улучивши зручну мить, Ядзя пошепталася зі Стефою. Після наступного танцю Харнак запропонував:

— Пане Сливинський, я можу відвезти вас додому…

— У нас з паном Менцелем ще ділова розмова, — спробувала зберегти пристойність пані Стелла.