…Модест Сливинський повів панну Ядзю відразу до спальні. Якщо не згадувати про гроші й особу самого пана Модеста, то він над усе на світі любив. жінок. Найкращі спогади у житті були пов’язані з ними. Іноді, намагаючись пригадати якусь подію, пан Модест мимоволі зіставляв: “Це сталось тоді, коли ми були разом з панною Зосею…” або: “Він приїхав до мене за два тижні до того, як панна Неля вперше прийшла до мене на квартиру…” — і рідко помилявся. На згадку про своїх численних коханок Модест Сливинський любив зберігати фотографії. Пан Модест фотографував сам, потім збільшував знімки і прикрашав ними свою спальню.

Панна Ядзя, побачивши ці фото, розчервонілася.

— Ах, як чудесно! — заплескала в долоні. — Це ви самі знімали?

Модест Сливинський скромно нахилив голову. Панна Ядзя мала рацію — ці фотографії справді не без смаку. Головне — жодної непристойної. Все, так би мовити, на грані. Ось у центрі велика: пані Стелла усміхається з подушки. Ковдра трохи відкинута, видно розкішне плече. Чудовий контраст — темна ковдра і мармурове тіло. Поруч — коронний номер панни Зосі: сидить у прозорому пеньюарчику і натягає на струнку ніжку чорну панчоху. Трохи вище смуглолиця красуня вкладає зачіску — довге волосся ледь прикрило оголену спину…

— Пан Модест потішить і мене таким фото? — Ядзя примостилась на ліжку. Ліниво потяглася і почала розстібати сукню.

Пізно ввечері хтось тричі постукав у вікно. Петро й Богдан на всяк випадок заховалися в коморі. У кімнаті хтось загудів басом, шафу з того боку відсунули, і до хлопців зазирнув повновидий, з кирпатим носом, обсипаним веснянками, чоловік. Білявий, високочолий, з вузькими, майже монгольськими очима, він дивився приязно.

— Євгене Степановичу! — зрадів Богдан. — Невже ви?

— Як бачиш… Власною, так би мовити, персоною… — повновидий примружився. — А ти — того, змарнів…