— Е-е, — розпростав плечі Богдан, — тепер уже нічого. Ще тиждень, і знов можна… — зробив рух, ніби підкидає штангу.

— Забудь, — махнув рукою повновидий. — Це зараз нікому не потрібно.

Петро стояв, спершись об одвірок. Гість кілька разів глянув на нього спідлоба, підійшов.

— Що ж ви нас не познайомили? — дорікнув хазяям. — Давайте самі… Заремба…

Він потиснув руку Петрові так, що той зрозумів — сили гостеві не позичати.

Вузькі очі Заремби поблискували. Петрові стало неприємно, але погляду не відвів. Так і стояли, схрестивши погляди, немов міряючись силою. Заремба поступився перший.

— Мені подобається твій товариш, — озирнувся на Богдана. — Може, Катруся почастує нас чаєм?

Дівчина побігла на кухню. Заремба примостився на дивані, попросив:

— Розкажіть про табір.

Петро скривився. “Чого це ми повинні розповідати?” — подумав. Богдан, побачивши його гримасу, пояснив:

— Євген Степанович наш старий друг. Ми з ним можемо бути відверті.

Розповідав Богдан. Петро дивувався, які влучні слова знаходив товариш, розповідаючи про пережите. Лише раз Богдан збився. Згадав, як гнали колону полонених, босих, роздягнених, по снігу, і раптом почув схлипування: Катруся, стоячи на порозі, витирала сльози. Невдоволено гмикнув, сестра сіла до столу. “Пробач, не втрималась”, — попросила поглядом.

Євген Степанович дивився на Богдана некліпливим поглядом. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає, — очі зовсім потонули у вузьких щілинах. Петрові здалося, що Заремба заснув. Хотів зупинити Богдана, та вчасно стримався, побачивши, як рухаються жовна на щоках у гостя…

Катруся подала чай.

— Цукру нема, — попередила, — питимете з карамельками.

— І за це спасибі, — подякував Заремба.

Він почав розпитувати хлопців про їхні плани на майбутнє. Петро зрозумів тактику Заремби — якомога менше говорити самому і якнайбільше витягнути з них. “Він має рацію, — погодився. — Я на його місці чинив би так само…”