Тепер Богдан майже точно знав — Катруся тут. Присунувся до вікна, тихенько затарабанив пальцями по шибці. І зразу ж присів за бочкою — хто ж його зна, може, чужа людина в домі…

Коли побачив у вікні ледь помітне в темряві обличчя, забув про обережність, випростався, припав до скла. Дівчина злякано відсахнулась.

— Що вам потрібно? — запитала приглушеним голосом.

Богдан облизав сухі губи. “Катрусю… сеструнцю…” — йому здавалось, що вголос вимовляє найтепліші слова, і тільки по тому, що Катруся дивилася злякано І нічого не розуміла, збагнув — слова ці залишаються в ньому, так і не вимовлені. “Катрусю, — сказав голосно і жалібно, як дитина, що в чомусь завинила, — це я, Богдан…”

Бліде обличчя майнуло за фіранкою. Рипнули вхідні двері, і маленька постать в білому кинулась до Богдана. Побачивши ще одного чоловіка, Катруся ойкнула, сховалась за брата.

— Почекайте, я халатик накину…

— Тихше! — зупинив її Богдан. — Ти сама?

— А кого ж мала приймати?

— Добре. Це Петро, товариш… Він поранений… Чекай, я йому допоможу. Іди вперед…

Після брудного барака оця кімната з полірованими меблями і з простеньким килимком на підлозі здалася незвичайною. Петрові не вірилось, що подібна квартира може існувати в такі часи за три кілометри від центру міста, від Цитаделі, де й досі гниють полонені… А тут ще й кактус на підвіконні! Виходить, життя не припинилось.

Він лежав на канапі, дивився довкола, й мимовільні сльози котилися з очей. Богдан і Катруся схилились над його ногою. Катруся, помітивши сльози, співчутливо запитала:

— Боляче?

— Ні… — похитав головою. Справді, болю не відчував, нога ніби задерев’яніла. Кактус… Майже такий стояв у їхній київській квартирі…