Катруся нагріла у виварці води, принесла білизну.

— Перепрошую, це Богданова, — попередила. — Трохи великувата…

“Гамівна сорочка”, — подумав Петро, одягаючись. А Богдан глянув — і засміявся. Сміявся довго і щиро. Петро зрозумів — регоче не з його справді кумедного вигляду, а тому, що нарешті після пережитого відчув себе знову людиною…. Богдан раптово замовк. Озирнувся, наче хтось міг підглядати у вікна, попросив:

— Хай Катруся постелить нам у коморі. А до дверей присуне шафу. Наговоримось потім. Тепер — спати.

Комора — маленька довгаста кімнатка. Тут важко поставити навіть одне ліжко. Катруся постелила на підлозі. Але ж справжні простирадла, а пошивки такі свіжі і пахнуть, здається, смородиновим листям — певно, сушилися в саду над кущами.

Петро заплющив очі і довго лежав нерухомо, відчуваючи лише біль у нозі і м’яку ніжність подушки… А потім несподівано відчинилися двері — і до нього підсів капітан Воронов. Та це вже не комірчина з м’якою постіллю, а їхній довгий темний барак. Поруч лежить Богдан, вкрившись брудною шинелиною. Вони знову починають пошепки обговорювати план втечі. Воронов чомусь сердиться, підвищує тон, і Богдан закриває йому рот своєю широкою долонею.

Але де ж це стріляють? Де це надсаджуються автомати? Адже в’язні ще тільки підповзають до колючого дроту — десятки виснажених людей у латаному і перелатаному одязі. Попереду Богдан з ножицями — невідомі друзі, ризикуючи життям, перекинули їх за огорожу. А позаду він, Петро, з одним на всіх полонених пістолетом… Ні, виявляється, це не автоматні черги, просто серце розхвилювалось, і кров б’є в скронях. Богдан перерізає дріт — поповзли один за одним…

Скоро і його черга — передні, певно, вже далеко. Ось і діра. Тепер обережно, щоб не зачепити дріт. Піднявся на ліктях і враз знову припав до землі. Невже вартовий щось помітив? Заметався промінь прожектора, різонув уздовж огорожі кулемет. На секунду прожектор освітив у темряві постаті людей, що бігли схилом гори вниз до міста.