Помітили…

Тепер уже не можна вагатись — кинувся через діру, обдираючи руки й плечі, побіг, петляючи, мов заєць, під автоматними чергами. Спіткнувся й покотився з гори. Певно, сильно забив ногу, бо вже не міг підвестись. Лежав, здається, цілу вічність. І не помітив, коли його підхопив Богдан…

Знову темна вузька вулиця, мотоцикл… Він мчить прямо на нього. Раптом світло фари стає схожим на вузенький довгий промінь, наче в театрі. Петро знає — той промінь смертельно небезпечний: коли освітить його — кінець. І Петро знов припадає до стіни, хоче бути зовсім непомітним, та його тіло чомусь росте й росте, і зараз промінь невмолимо вріжеться в серце. Але метнувся, обпік ногу і згас.

Петро підхопився. Де він? Темно. Хтось важко дихає поруч. Душно… Де ж усе-таки він? Намацав подушку — і згадав…

Маячня не залишала Петра ще з годину. Прокинувся — Богдан, засвітив свічку, дав напитися чогось кислуватого, мабуть, компоту з суниць. Після цього Петро міцно заснув і прокинувся, коли Богдан термосив його за плече.

Катруся відчинила двері — і в комірчині посвітлішало. Богдан пішов умиватися. Через кілька хвилин зазирнув до комори — у смугастій піжамі, що незграбно висіла на його схудлих плечах. Поскаржився:

— Їсти хочеться, а вона — бульйон з сухариками…

Петро сказав ніяково:

— Я не відмовився б і від бульйону.

— Але ж у неї є бульба і цілий кролик. Уявляєш, що таке тушкований кролик!

Петро, звичайно, уявляв. Від самої згадки про підрум’янену, з лавровим листком, паруючу картоплю його замлоїло.

— Нічого не вийде, — мовила Катруся. — Бульйон, сухарик і трохи чорної кави. Дякуйте, що в мене залишилась ще довоєнна чорна кава. Зараз її ні за які гроші не знайдеш.

— Але ж ми хочемо їсти, сестричко! — сказав Богдан улесливим тоном. — Ми не їли вже…