— Саме тому лише бульйон! Надто довго чекала Богданка, щоб знову втратити його! — Катря притулилась до брата, глянула на нього, і стільки в її погляді було ласки й відданості, що лише тепер Петро зрозумів, чому Богдан з таким захопленням завжди говорив про сестру. — Картопля й м’ясо для вас зараз — смерть. Правда ж? — звернулась за підтримкою до Петра.

Той погодився. Знав, Катруся має рацію, та не було сили вголос відмовитись од страви. Ніяково усміхнувся і судорожно проковтнув слину.

Катруся зрозуміла все. Дивилася на них повними сліз очима.

— Бідні мої… Але ж не можна…

— Стільки розмов про бульйон, та де ж він? — вигукнув Богдан. — Краще менше, ніж нічого!

Бульйон був пречудовий: гарячий, пахучий, вкритий жовтим прозорим жиром.

— Якщо перевести на калорії, то одну таку чашку треба було б поділити не менше, ніж на п’ятдесят полонених, — сказав, дмухаючи на гарячу рідину, Богдан. Шкіра на його запалих щоках порожевіла, на чолі проступив піт. Довгасте обличчя здавалось ще довшим, ніс загострився. Ще раз сьорбнув, поставив чашку на коліна. — Як там наші хлопці, — зітхнув. — Невже не прорвалися?

— Кому як поталанило, — мовив Петро. — Наперед не вгадаєш. Основну групу повів Новосад. Він — місцевий, казав, що кожну стежку навколо міста знає. Повинні дістатися під Злочний, приєднатися в тамтешніх лісах до партизанів.

Богдан відставив порожню чашку.

— Коли вони, прошу пана, там є, — уточнив.

— В крайньому разі самі організують загін. У Новосада голова — дай боже кожному!

— Голова може бути перша кляса. Тільки чого вона варта без зброї?

— Е-е, не кажи. Зброя, правда, на дорозі не валяється, але ж, — витяг з-під подушки вальтера, — навіть у таборі була.

— Один на всіх… — гмикнув Богдан.

— З його допомогою ми можемо дістати ще не один!

— Саме про це я й хотів побалакати. — Богдан підвівся, забрав порожні чашки. — Покличу Катрусю, влаштуємо військову раду.