— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.

Я згідно кивнув, і чорт продовжив:

— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.

— І як?

Певний час чорт набирався рішучості.

— Та є одна хитрість, — сказав він нарешті. — І ніякого ризику, повір мені на слово.

— Ну?

— Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...

— Ні! — жорстко промовив я, як відрубав. — Тільки не це!

Чорт похнюпився в безнадії.

— Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.

Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:

— Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.

І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!

Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах — адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.

Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:

— А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.

І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м'яких стільцях і випили за успіх.

— Слухай-но, Альфреде, — звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. — Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.