Я зачинив дверi i натис на кнопку. Лiфт рушив угору.

-- Куди краще, нiж на каруселi, -- сказав я. -- Нiколи ще не катався на такому класному лiфтi.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло i лiфт зупинився. Панi Цвой зблiдла. Я теж злякався. В лiфтi погасло свiтло. Я поцiкавився:

-- А лiфт, часом, не обiрветься?

Та Панi Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: лiфт не рухався.

-- Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, -- iз смутком у голосi нарештi обiзвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, i ми виберемося з лiфта драбиною. Менi так закортiло спуститися пожежною драбиною! В нашому класi ще нi з ким такого не бувало. Головне, щоб лiфт не обiрвався.

-- А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? -- запитав я. -- А то, може, довго тут пробудемо.

-- Ой лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- У мене ж важливе засiдання!

-- Погано? -- знову запитав я.

-- Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

-- Нашi вчителi теж, -- додав я.

Панi Цвой стукнула кулаком у стiнку кабiни й закричала:

-- Я поспiшаю на засiдання! Допоможiть!

-- Не хвилюйтесь, -- заспокоював я панi Цвой. -- Менi теж треба здати оповiдання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно i не одержу премiї.

Якийсь час ми мовчали, а тодi панi Цвой обiзвалася:

-- Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робiнзон на безлюдному островi, то треба ж якось провести час.

-- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.

Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:

-- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...