Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, "карою небесною" стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.

Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: "...i тодi я сказав Євгеновi:

- Нам щонайменше потрiбен ще рiк.

Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.

- Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!

- Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, - заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.

- Кому ж? - засмiявся Євген. - Марсiанам?.."

Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.

- Мабуть, ми знаємо досить, - промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.

Вiн дiстав карту, звiрився з нею.

- Можемо летiти до озера Ланi. Звiдси недалеко, - сказав.

"Вiн так звик до мене, що забуває пояснювати свої рiшення, - думав Тiм. - Але хто з нас бiльше винен у цьому?"

Вийшовши на вулицю, вони ввiмкнули гравiтри i попливли в прозорому повiтрi. Пiд ними тяглися долини, геть зарослi чагарником лиху.

- Бiлi звiрi з'їдали дерева i людей, а їх з'їв чагарник, невесело пожартував Тiм.

Семен рiзко повернув до нього голову, наче тiльки цiєї митi згадав про зброєносця:

- Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. - Очевидно, для них отруйний навiть його запах, летючi масла, якi вiн видiляє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивiлiзацiї люди знищували непотрiбний їм чагарник, вiдвойовуючи мiсця для полiв, та коли бiлi звiрi знищили людей, чагарник розрiсся i в свою чергу знищив бiлих звiрiв...