1
Злива вщухла так само несподiвано, як i почалась. Останнi хвилi її вдарили у вершину хребта, що пiдпирав небо по той бiк ущелини, i, вiдшумувавши разом з вiтром та блискавицями, розвiялися по червоно-блакитному пiднебессi, на якому знову заграли блiдi промiнцi холодного гiрського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася мiж двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тiлi гори, враз стала блiдо-червоною i почала навiювати якусь незбагненну тривогу.
Побачивши її, доктор Мiкейрос вiдкинув каптур короткої спортивної куртки i пiдставив обличчя запiзнiлим останнiм краплинам. Ось уже хвилин двадцять вiн стояв тут, на кам'яному узвишшi, i дивився на вершини Анд, що пiвколом оточували плоскогiр'я, на якому вiн спорудив своє "гiрське гнiздо" - замiську вiллу, - та на будiвлi Анданачi, мiстечка, що розкинулось у розлогiй долинi. Навiть зараз Мiкейрос мiг бачити зелений схил цiєї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночкiв, над якими клубочився легкий надвечiрнiй туман. То було досить красиве видовище, але господар вiлли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тiльки гори, i вiн використовував щонайменшу можливiсть, щоб iще раз побачити, осягнути, осмислити, якi вони, гори на свiтанку, гори сонячного дня, гори опiвночi, гори в грозу... У мiстечку вiн теж мав власний будинок. Але навiдувався туди надзвичайно рiдко i бiльшу частину життя проводив тут, у "гiрському гнiздi", на випаленому сонцем, збитому зливами i поруйнованому вiтрами плато, де тiльки дивом прийнялися три сосни - три тонких деревця серед кам'яної пустелi Анд.
Одразу за його обiйстям плато круто обривалось, i десь там, у глибинi ущелини, клекотала бурхлива гiрська рiчка, що поволi пiдмивала цю рiвнину, врiзаючись усе далi в кам'яне тiло узвишшя й утворюючи шалений пiнявий вир.