Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бiк орла, i Мiкейрос напружився, чекаючи, що слiдом за нею вдарить над перевалом грiм. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, i вiн побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.
Постать видалася йому незнайомою, не мiг вiн розгледiти i обличчя цього невисокого на зрiст, але широкоплечого, могутньої статури чоловiка, що, нахиливши голову, вперто, як вiл на круту гору, пiднiмався на найвищу точку плато, де стояв Мiкейрос. I з кожним його кроком у душi доктора Мiкейроса наростала якась незбагненна тривога. Нi, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч i обрав вiн життя самiтника, проте жив не так уже й вiдлюдькувато. Крiм сеньйори Олiвейри, що була йому й дружиною, i домогосподаркою, й особистим секретарем i жила тут майже все лiто, сюди ще час вiд часу наїжджали його колеги з рiзних унiверситетiв Перу, Колумбiї та Болiвiї, знайомi альпiнiсти, що зупинялись у "гiрському гнiздi" перед тим, як вирушити в черговий похiд у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекцiї одну або й двi кам'янi плити, знайденi десь по далеких гiрських селищах чи невiдомих ущелинах. Iнодi ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркушi паперу, на яких були малюнки та пiктограми, баченi ними на скелях. Вiн завжди радiв появi тут кожної нової людини. I хоча сам не був говiрким, одначе робив усе можливе, щоб гостi не почувались у нього незручно, вiдпочили й хоч трохи ознайомились iз "забутими письменами", залишеними бозна-ким i коли на кам'яних "пергаментах" сивої давнини.