Ось вiн уже зовсiм близько. Видно його обличчя - загрубiле, з дещо незвичайними обрисами: не iндiанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси схiднi. Можливо, японець? Або шерп iз Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкiрою. I погляд чорних очей (вiн зупинився за два кроки вiд доктора Мiкейроса i якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений i водночас заворожуючий, гiпнотизуючий...
- Ви господар цiєї оселi? - неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очi. Вiн говорив по-англiйськи, але з помiтним i трохи незвичайним акцентом.
- Так. Усi звуть мене просто доктором Мiкейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? - Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку i насторожено чекав вiдповiдi.
- Моє прiзвище - Кодар. Воно нiчого не скаже вам, вiдрекомендувався незнайомець. У голосi його не вчувалося нi втоми, нi хвилювання. Здається, вiн анiтрiшки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. - Воно нiкому нiчого не скаже в цьому мiстечку. Та, мабуть, i в цiй країнi.
Мiкейрос видобув з кишенi пласку металеву тютюнницю i, не зводячи очей з Кодара, заходився повiльно набивати свою люльку. Потiм так само повiльно спитав:
- Можу я дiзнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?
- У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподiвана злива. Я змок до нитки й хотiв би зiгрiтись, якщо ваша ласка. Ясна рiч, до ночi я мiг би дiстатися й до мiстечка.