-- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий. -- З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.

-- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!

-- На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.

Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:

-- Можна починати.

-- Нiсенiтниця! -- буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi. -Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати! -- знову сказав вiн. -По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!

-- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!

Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.

Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.

Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.

Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:

-- Є, Хлопчачок!

-- Що є? -- спантеличено запитав я.