Малий iз захватом дивився, як коваль вирiвнює обух, кує-вiдтягає вниз лезо сокири.

Загартовував у цебрi з якимись настоями. Бо зашипiла, забулькала вода i по кузнi розплився запах їдкого зiлля.

Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Пiвень, вiдвернувши лице вiд густого потоку iскор, що виривались з-пiд залiза.

Якраз, коли коваль вiдкладав сокиру, щоб перепочити, iз садиби вийшла i наблизилась до них чорнобрива дiвчинка. Ще без заплiток, лише в самiй сорочцi, без фартушка навiть, тiльки крайкою пiдперезана. Напiвдiвка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострi груди. Вона була дивна - волосся бiле-бiляве, аж жовте, як золотий цвiт кульбаби, i чорнi, геть зрослi брови на смаглявiм обличчi.

Вона принесла батьковi короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала нiби на якiйсь невидимiй межi i чекала, коли пiдiйде її батько i все забере...

Вона пильно розглядалася на Пiвника.

А вiн теж прикипiв до неї поглядом.

Коваль подивився по черзi на малих i з усмiхом спитав у доньки:

- Що ти на нього заглядаєшся? Вiн - малий.

А дiвчинка вiдкинула з очей пасмо золотого волосся i впевнено, беззастережно вiдповiла батьковi:

- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Пiвня.

- Ти його собi вподобала? Чого?

- Бо вiн хваткий i везучий, - анi трохи не застидавшись, вiдказала дiвчинка батьковi.

Батько їй нiчого не сказав, i вона мовчки повернулась i почала пiднiматись пiщаним схилом.

Вже вгорi вона обернулась i всмiхнулася Пiвнику, поправила волосся, що лiзло їй в очi, i враз нiби крiзь землю провалилася.

Коди сьорбали житнiй кисiль i жували чорний черствий хлiб, Пiвень i коваль жартували над дiтлахами.

А Пiвник все думав своє: "Певно, не тiльки коваль чародiй, а чародiйством вiдає i його мала донька. Не iнакше, що мала чародiйка! Бо звiдки їй знати, що менi поталанило, казково пощастило, i я поїду з дядьком до Києва?!"