- То що ж робити?

- Не знаю, що вам сказати, - вiдповiв капiтан Юзв'як. - Ваше довiр'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидцiв, ми не знаємо, в якому саме озерi затонула вантажiвка. Матерiали слiдства i Бурштинову Венеру покажемо у вiддiлi музеєзнавства Мiнiстерства культури й мистецтва, i на цьому наша мiсiя скiнчиться. Це не означає, звiсно, що ми забудемо ту справу. Коли довiдаємось, що хтось пробує дiстати скарби, якi є власнiстю нашого народу, запевняю вас, ми не сидiтимемо згорнувши руки.

Я зрозумiв, що розмову скiнчено. Попрощався з капiтаном Юзв'яком i повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотiв забути справу Бурштинової Венери, але й увi снi менi привиджувались аквалангiсти, якi дiстають з глибин озера безлiч бурштинових фiгурок. Я силкувався вiдняти їх. i прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пiшов до архiву Народного музею i почав шукати мiж старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студiював iсторiю мистецтва. Тодi, у першi повоєннi роки, для наших музеєзнавцiв першорядним завданням було вiднайти й повернути назад польськi музейнi скарби, пограбованi гiтлерiвцями, тому пiд час лiтньої практики менi доручили справу, що бiльше пасувала б детективовi, нiж iсториковi мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала менi до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гiтлерiвськi автомашини iз колекцiями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослiдницькi можливостi. Щоправда, з допомогою корiнного польського населення в Мазовiї i Надвiслянщинi я змiг накреслити вiдрiзок шляху, яким вантажiвка з написом "Музей в Е." тiкала вiд переможних частин Червоної Армiї, однак у якомусь мiсцi дорога уривалась. I, попри всi мої зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.