Я безпорадно розвiв руками.

- Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.

- Ви вже тут бували?

- Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.

- Ви рибалка?

- Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.

- А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.

Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.

Я надув колесо. Сiв у машину й поїхав лiсовою дорогою. "Чи ще зустрiну її колись?" - подумав я про симпатичну дiвчину з бiлявою косою, яка на своєму велосипедi поверталася до батькiвського дому, щоб з гордiстю сповiстити: "Я склала екзамени до iнституту".

Було вже пополуднi, але лiтнє сонце ще добряче припiкало. Правда, сосновий лiс обабiч дороги давав трохи затiнку, однак вiд нагрiтої землi пашiло жаром. Пахло хвоєю i живицею, найкращим з моїх улюблених ароматiв. Проте я знову хотiв до озера, бо збирався скупатися. Крiм того, трохи зголоднiв; треба було приготувати обiд.

На перехрестi пiщаних лiсових дорiг, пiд потрiсканим стовбуром величезної берези сидiв якийсь чоловiк у великому солом'яному брилi. Обiч нього лежав великий брезентовий мiшок. Побачивши мене, подорожнiй пiдняв угору руку.

У тому жестi було стiльки розпачу й покiрностi, що я зупинив машину.

- Во-о-о-ди, - простогнав вiн.

У мене в термосi було трохи чаю. Чоловiк жадiбно ковтнув, глибоко вiдiтхнув. А потiм сказав:

- Спасибi вам. Це благородний вчинок - напоїти мандрiвника. Я йду до озера зi своїм клумаком вiд залiзничної станцiї. I не зустрiв жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всi прямували вiд порома.