Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміжкупами помаранчевих шкурок, кісточок звишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу,надпалених сірників тощо. Самої підлоги небуло видно.
- А в тебе нема пилососа? - спитав Малий,подумавши хвилину.
Видно було, що питання не сподобалосяКарлсонові. Він невдоволено глянув наМалого.
- Мушу сказати, що дехто страх який ледачий.Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світілопатку, та вони не годяться деяким ледарям,ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелосянічого робити!
Карлсон пирхнув.
- Я міг би мати тисячу пилососів, якбизахотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Ялюблю працювати.
- Я теж люблю,- виправдувався Малий,- але...Та врешті, в тебе ж нема електрики допилососа.
Він похопився, що Карлсонова хатка зовсімне сучасна. В ній не було ні електрики, ніводогону. Вечорами Карлсонові доводилосясвітити гасову лампу, а воду він брав із діжечки,що стояла на розі під ринвою.
- І смітника ти теж не маєш,- сказав Малий,-хоч він тобі найдужче потрібен.
- Я не маю смітника? - спитав Карлсон.- Що тивигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобінайкращий у світі смітник.
Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходивсязамітати. Карлсон лежав, заклавши руки зашию, і задоволено стежив за Малим. Потімзаспівав йому, як і обіцяв: [396]
Ясне сонце спати плине, Та лиш той, хто нелінився, Хто в роботі натомився, Солодкоспочине.
- Саме так воно й є,- сказав Карлсон і вгніздивсяще зручніше на подушці. Далі знов заспівав,а Малий усе замітав та й замітав. РаптомКарлсон сказав:
- Поки ти ще замітаєш, то міг би зваритимені кави.
- Я? - здивувався Малий.