Проте добродій з сигарою, мабуть, не дужерадів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.

- Як можна зчиняти галас через такі дрібниці?- сказав Карлсон.- Хай би краще подякувавмені. Бо як тепер кісточки в чубові пустятьпаростки, то в нього може вирости на головічудова вишенька, і тоді він ходитиме собі йцілими днями скубатиме вишні йвипльовуватиме кісточки. [399]

Поблизу не було жодного поліцая, і добродієвіз сигарою довелося йти додому з кісточкамита горіховим лушпинням.

Карлсон і Малий полізли дахом назад дохатки.

- Власне, я теж можу випльовувати кісточки,-сказав Карлсон.- Поки ти ще не скінчивроботи, то принеси торбинку з вишнями, щовисить у кімнаті під стелею.

- Ти гадаєш, що я дістану? - спитав Малий.

- Вилізь на верстат,- порадив Карлсон.

Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ґаночку,їли сушені вишні й випльовували навсібічкісточки, що котилися вниз дахом і ледьчутно торохтіли - так смішно-смішно.

Почало вечоріти. М'який, теплий осіннійприсмерк спускався на будинки й дахи. Малийприсунувся ближче до Карлсона. Йому булотак гарно сидіти в Карл-сона на ґаночку,випльовувати кісточки й дивитися, як надворідедалі смеркає. Будинки раптом стали якісьнезвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсімчорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізаввеличезними ножицями з чорного паперу і лишпозначив кілька золотих чотирикутників там,де мали бути вікна. Тих чотирикутниківставало дедалі більше, бо люди почали засвічуватисвітло в кімнатах. Малий спробував їхпорахувати. Спочатку чотирикутників булотільки три, потім десять, потім багато-багато.У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатахі робили своє діло. І можна було гадати, щовони роблять, хто вони і чому мешкають саметут, а не в іншому місті.

І Малий почав розважати про все те. ЛишеКарлсон не хотів ні про що думати.