Мама зітхнула.
- Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, -сказала вона.
Але вже другого дня мама дала оголошеннядо газети. І врешті одна жінка відгукнуласяна нього. Звалась вона панна Цап. А за двігодини вона прийшла домовлятися.
Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотівбути якнайближче до мами, найкраще сісти їйна коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидітина колінах.
- Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч,мусиш вилазити мамі на коліна,- сказав він ілюбенько вмостився в неї на колінах.
У коридорі пролунав дзвінок. То прийшлапанна Цап. Малий більше не міг сидіти в мамина колінах. Та весь час, поки панна Цап булав кімнаті, він крутився біля маминого стільця,прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воноболіло, тихенько скімлив.
Малий сподівався, що панна Цап буде молода,вродлива й ласкава - десь така, як учителькав школі. Коли [403] ж навпаки - то була рішучалітня жінка, висока, огрядна, з великимволом та ще й такими сердитими очима, щоМалому стало лячно. Він відразу відчув, щоне любить її.
Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почавзавзято гавкати.
- Он як, тут є собака,- сказала панна Цап.
- А ви не любите собак? - струрбованоспитала мама.
- Люблю, якщо вони гарно виховані,- відповілапанна Цап.
- Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований,- несміливосказала мама.
Панна Цап енергійно кивнула головою.
- Але він буде вихований, якщо я залишусь увас. Я колись доглядала собак.
Малий у душі сподівався, що вона таки в нихне залишиться.
Тієї миті в нього саме заболіло вухо, і вінне стримався й трошки поскімлив.
- Так, так, пси дзявкітливі й діти плаксиві,-мовила панна Цап і всміхнулася.
Видно було, що вона жартує, проте Малий не