І враз він почув найприємніший у світізвук - гудіння моторчика! А ще за мить увікні з'явився Карлсон.

- Гей-гоп, Малий! - невинно озвався він.

- Гей-гоп, Карлсоне,- відповів Малий.-Звідки ти взявся?

- Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? - спитавКарлсон.

- Ну, ти ж зник,- мовив Малий.- І саме тоді, якмав познайомитися з моїми мамою й татом.Чого ти втік?

Карлсон розсердився. Він узявся в боки йвигукнув:

- Ні, ви чули таке! Хіба я не мав правапоглянути, що робиться в мене вдома?Господар не повинен забувати [287] про своюхату. А як же інакше? Хіба я винен, що твоїмама й тато прийшли знайомитися зі мноюсаме тоді, коли мені треба було йти додому?Карлсон оглянувся по кімнаті.

- До речі, про хату,- сказав він.- А де моявежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моятюфтелька?

Малий збентежився.

- Я не сподівався, що ти повернешся,- боязкосказав він.

- Все зрозуміло,- мовив Карлсон.- Найкращийу світі будівельник споруджує вежу, і що жвиходить? Може, хтось ставить біля неїогорожу? Може, хтось слідкує, щоб вонастояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає,нищить її та ще й з'їдає чужу тюфтельку!

Карлсон відійшов, сів на ослінчик інасупився.

- О, це дурниці, не варто й згадувати,-сказав Малий і махнув рукою точнісінько так,як махав Карлсон.- Не треба через цехвилюватися!

- Добре тобі казати! - сердито мовивКарлсон.- Так можна знищити все, і потімзаявити, що це дурниці й не варто через ниххвилюватися. А як мені, будівельникові, щоспорудив вежу оцими нещасними маленькимиручками?

І він тицьнув свої пухкенькі ручки простопід ніс Малому. Потім знову сів на ослінчикі ще дужче насупився.

- Я не граюся,- пробурчав він.- Я не граюся,коли наді мною так збиткуються.

Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не