Хвилинку панувала мовчанка. НарештіКарлсон сказав:

- Якщо я дістану якийсь невеличкийподарунок, то, може, знову повеселішаю. Це щене напевне, але, може, я повеселішаю, колиматиму якийсь подарунок... [288]

Малий кинувся до столу й квапливо почавпорпатися в шухляді, де він тримавнайдорожчі свої скарби: поштові марки,морські камінці, кольорові олівці та олов'янісолдатики.

Там же лежала і його найбільша гордість -маленький кишеньковий ліхтарик.

- Може, тобі подарувати оце? - сказав Малийі простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачивйого.

Карлсон миттю схопив ліхтарика.

- Якраз щось таке мені й треба, щоб я зновповеселішав,- мовив він.- Це, звичайно, нетака гарна річ, як моя вежа, але принаймні яспробую трохи повеселішати.

- То хай він буде твій,- сказав Малий.

- А він світить? - недовірливо спитавКарлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона тежзасяяли.

- Ні, ти тільки уяви собі - коли темнимиосінніми вечорами я йтиму по даху до своєїхатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Небуду більше блукати навпомацки міждимарями,- сказав він і погладив ліхтарикарукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсоновіслова. Він тільки хотів одного - прогулятисяколись із Карлсоном по даху й побачити, яквін світитиме ліхтариком у темряві. [289]

- Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! -мовив Карлсон.- Клич сюди своїх маму й тата,будемо знайомитися.

- Вони пішли в кіно,- сказав Малий.

- Пішли в кіно? Тоді, як мали нагодузустрітися зі мною? - здивувався Карлсон.

- Пішли. Вдома лише Бетан... і її новасимпатія. Вони у вітальні, але мені туди неможна заходити.

- Що я чую! - вигукнув Карлсон.- Тобі неможна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годістерпіти. Ходімо

- Але ж я заприсягнувся...- почав був Малий.