Малий гадав, що вони могли б краще сидіти вйого кімнаті, гратися в намет і дати Бетанспокій. Та Карлсон був невблаганний.
- Я не стерплю несправедливості! - заявиввін.-
І, хоч би що, зайду до вітальні!
І ось намет почав рухатись до дверей.Малому залишилося тільки йти слідом заКарлсоном. З-під ковдри показалась маленькапухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихота обережно відчинила двері. Намет опинивсяв передпокої, розділеному з вітальнею лишеважкою завісою.
- Спокійно, тільки спокійно! - пошепкисказав Карлсон. [291]
Намет тихенько посунувся по підлозі ізупинився перед завісою. Тепер голосидолинали трохи виразніше, та однаково неможна було вчути слів. Лампа у вітальні негоріла, певне, Бетан і Пелле досить булосвітла, що доходило до кімнати з вулиці.
- Це ще краще,- прошепотів Карлсон,- світлоліхтарика здаватиметься яснішим.
А поки що він вимкнув ліхтарика.
- Нехай ми з'явимось до вітальні як радісна,бажана несподіванка.
І Карлсон захихотів під ковдрою.
Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті.Бетан і Пелле сиділи на канапі підпротилежною стінкою. Намет дуже обережнонаближався до них.
- Я тебе люблю, Бетан,- почув Малий хрипкийхлоп'ячий голос.
О, який цей Пелле дурний!
- Справді? - спитала Бетан, і знов запалатиша. Неначе темна купа, рухався наметпідлогою, повільно й неухильнонаближаючись до канапи. Ось уже до [292]
неї залишилось кілька кроків, проте Бетані Пелле нічого не чули й не бачили.
- А ти любиш мене, Бетан? - соромливо спитавПелле.
Відповіді він не дістав, бо саме тієї митісвітло ліхтарика розітнуло морок кімнати іпопало хлопцеві просто в обличчя. Вінпідскочив, Бетан заверещала. І враз почувся