Малому нічого не залишалось, якпогодитися, що то дурниці. Він надряпав наклаптикові паперу записку мамі й татові іпоклав її на столі:
Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ
Звичайно, було б найкраще, коли б він устигповернутися, поки ця записка попаде їм наочі. Але якщо вони часом почнуть його шукати,то хай знають, де він. А то може вийти так, якбуло раз, коли вони гостювали в бабусі іМалому заманулося самому покататисяпоїздом. Тоді мама плакала й .питала:
- Якщо вже ти, Малий, так забажавпокататися поїздом, то чому не сказав нам?
- Тому, що я справді хотів покататися,-відповів Малий.
Так само було й тепер. Він хотів вибратисяз Карлсо-ном на дах, і тому було найкращенікого не питати. Коли вони похопляться, щойого нема дома, то він принаймні зможевиправдатися, що залишав записку. [302]
Карлсон приготувався летіти. Він покрутивза ґудзика на животі, і моторчик почавпрацювати.
- Стрибай мені на спину! - вигукнув він.- Мивирушаємо!
І вони справді вилетіли крізь вікно йпіднялися в повітря. Спочатку Карлсонзробив круг над найближчим дахом, щобвипробувати моторчик. Моторчик гуркотівтак рівно й надійно, що Малий зовсімперестав боятися. Навпаки, йому такаподорож була дуже приємна. Врешті Карлсонприземлився на свій дах. - Тепер побачимо, чити втрапиш до моєї хатки,- мовив він.- Я нескажу тобі, що вона міститься за димарем, тисам її знайди.
Малий ще ніколи не бував на даху. Але вінне раз бачив якихось чоловіків, що, прив'язавшисьмотузкою до димаря, ходили по даху йзгортали сніг. Малий завжди заздрив їм. Атепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, небув прив'язаний мотузкою до димаря, і внього аж усередині хололо, коли він,утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І осьМалий справді побачив Карлсонову хатку.