Тому й так сталося, що Карлсон і Малийзустрілись. Був саме один із тих невдалих днів,коли тобі немає ніякої радості з того, що тиМалий, хоч узагалі бути Малим просто чудово.Адже він - улюбленець родини, і всі йогонавзаводи пестять. Та часом випадають іпогані дні. Мама вилаяла його за те, що наштанях знов з'явилась дірка; Бетан сказала:«Мала замурза», а тато розсердився, що він пізновернувся зі школи.
- Чого ти вештаєшся вулицями? - запитав він.«Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, щоМалий дорогою зустрів собаку. Ласкавого,гарного песика, що обнюхав Малого й помахавхвостом, ніби хотів показати, що він залюбкистав би його власним собакою.
Як на Малого, то він миттю забрав би собіпса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащоне хотіли заводити в хаті пса. А крім того,раптом звідкись з'явилася якась тітка йгукнула:
- Рікі, сюди!
І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколине стане його власним.
- Видно, я довіку не матиму свого собаки,-сумно сказав він. Сьогодні день був страхякий поганий.- У вас, мамо, є тато, Боссе йБетан завжди тримаються разом, тільки я, яне маю нікого.
- Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! - мовиламама.
- Де там...- сказав Малий ще сумніше, бо йомураптом справді здалося, що він сам-самісінькийу цілому світі.
А втім, він мав принаймні одне - свою кімнату,і туди він подався.
Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікностояло відчинене. Білі фіранки легенькоколихалися, наче махали маленьким блідим зіркам,що мерехтіли вгорі на весняному [267] небі.Малий підійшов до вікна й почав дивитисянадвір. Він думав про того ласкавого песикаі уявляв собі, що той тепер робить. Може,лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозібіля нього сидить хлопець - не Малий, аякийсь інший хлопець,- гладить його кудлату