Поки Малий устиг щось визнати, Карлсонкинувся до вікна, де в горщику росла гарнапеларгонія.
- Щоб ти знав мою добрість, я допоможу тобіпосадити кісточку,- додав він.
- Не чіпай! - крикнув Малий.
Та було вже, пізно. Карлсон устиг витягтипеларгонію з горщика і, поки Малий спинивйого, викинув її у вікно.
- Хіба так можна...- почав Малий, протеКарлсон не слухав його.
- Ціле велике дерево! Ти уявляєш! На деньсвого п'ятдесятиріччя ти зможеш пригоститикожного гостя персиком! Правда, цікаво?
- Авжеж, тільки мамі буде не так цікаво, яквона побачить, що ти висмикнув її пеларгонію,-відповів Малий.- А коли б квітка втрапила наголову якомусь дідові? Як ти гадаєш, що б вінсказав?
- Сказав би: «Дякую, любий Карлсоне!» -запевнив Карлсон.- Дякую, любий, що тивисмикнув пеларгонію, а не кинув її згорщиком... що Чудній матері Малого найдужчесподобалося б!»
- Ні, не сподобалося б! - заперечив Малий.-Що ти верзеш?
Карлсон запхнув кісточку в горщик ізаходився спритно втоптувати землю.
- Авжеж, сподобалося б, - наполягав він. -Аби тільки пеларгонія гарненько трималасяв горщику, тоді твоя мама вдоволена. А що ценебезпечно для дідусів унизу на вулиці, їйбайдуже. Одним дідом більше, одним менше, тодурниця, сказала б вона, аби тільки ніхто невисмикував її пеларгонії.
Він утупився очима в Малого.
- Та якби я тепер викинув ще й горщик, то [506]в чому б ми посадили кісточку, га? Ти подумавпро це?
Малий про це не подумав і не знав, що відповісти.З Карлсоном важко сперечатися, коли він утакому гуморі, як тепер. Та, на щастя, гумор унього мінявся приблизно кожні чвертьгодини. Ось і тепер він зненацька вдоволенозасміявся й сказав:
- Ми ще маємо торбинку. А нею можна хтозна-як