Малий не знав гаразд, що йому на це сказати,але ж мовчати не випадало, він-бо так хотівбути чемним, отож запитав:

- Ви теж маєте нареченого?

Либонь, цього йому не слід було питати, бопанна Цап швидко підвелася й почала митипосуд, брязкаючи тарілками.

- Хвалити бога, не маю! - відповіла вона.- Іне хочу мати. Не всі ж такі пришелепуваті, якФріда.

Хвилинку вона сердито мила посуд, потім,мабуть, щось згадала й занепокоєнообернулася до Малого.

- Слухай, а де той огидний товстийхлопчисько, що торік з тобою грався? Думаю,він тепер не прийде.

Панна Цап так і не збагнула, що Карлсон -вродливий, розумний і до міри затовстийчоловік у розквіті сил. Вона гадала, що тозвичайний собі шибеник, одноліток і шкільнийтовариш Малого. А над тим, що той [530] шибениклітає, вона не замислювалася, вважаючи, щотакого моторчика можна купити в будь-якійкрамниці іграшок. Аби тільки гроші.Обурювало її лиш те, що тепер дітям даруютьтакі дорогі іграшки. «Скоро дійде до того,що вони літатимуть на Місяць, ще до школи неходячи»,- казала вона. А тепер ще й назвалаКарлсона «огидним, товстим хлопчиськом». Якна Малого, то це не дуже чемно.

- Карлсон не огидний...- почав він, але тумить хтось подзвонив у двері.

- Ой, дядько Юліус уже приїхав! - сказавМалий і побіг відчиняти.

Однак то був не дядько Юліус, а Карлсон.Мокрий-мокрісінький Карлсон, що стояв укалюжі води й докірливо дивився на Малого.

- Як по-твоєму, доки можна літати по дощі йлаятися тільки тому, що ти не залишив відчиненоговікна? - запитав він.

- Але ж ти казав, що ляжеш спати,-виправдувався Малий, бо Карлсон справді такказав.- Я не знав, що ти прилетиш нині ввечері.

- Ти повинен був сподіватися,- сказавКарлсон.- Повинен був думати: а може, він усе-такиприлетить, мій любий Карлсон, о, як би тобуло гарно, так, може, він прилетить! Повинен