- Мабуть, десь ховасться...

- А де ховасться, ти не знасш, так?

- Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"

- Чого б це раптом?

- Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...

- Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?

- Я цього не казала!

- Але такий висновок випливас з твоух слiв.

- Ти злий i пiдступний!

- Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...

Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!

Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...

Тепер с суттсва зачiпка!

Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.

- А! - пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.

Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.

Мову забрав слiдчий.

- Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?

- Розумом, - впевнено вiдповiла вона.

- А не грiшми? - лукаво примружився Луцiй.

- Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...

- I багато ти заробила?

- Стане на масток.

- От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?