Операцiя почалася.

Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп! Харош!"

Я кинувся до зрубу:

- Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

- Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

- Яво! - кричу у вiдчаї. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!

Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, - от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, - i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова.

Перший на землю ступив "товариш Собакевич" - кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя - не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали - вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.

- От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, - сердито проскрипiв Ява. - Ноги б повисмикував!

- Якийсь фашист хотiв позбутися, - сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.