— Ти куди це? — здивувалася Соня.

— Та ж по Діда Мороза. Я швиденько, на вихорі! Зачекай, я — лапа тут…

— Не треба нікуди йти, Чу. Дід Мороз у школі, — зупинила дівчинка друга.

У цей час діти вже гукали різноголосим хором:

— Ді-ду-сю Мо-ро-зе! Ді-ду-сю Мо-ро-зе!

— Доброго дня, любі дітки! — пробасував, з'явившись хтозна-звідки, Дід Мороз. — Ох і позамітала люта зима стежечки до вашої школи — ледве добрався.

— Нас дурять, Соню, — розчаровано промовив Чудовисько. — Це ніякий не Дід Мороз. Я ж особисто знаю справжнього.

— Звісно, не справжній, Чу. Це Віктор Іванович — учитель фізкультури. Він просто допомагає Дідусеві Морозу, бо ж у того перед Новим роком сам знаєш, скільки клопоту. Справжній Дід Мороз приходить до кожного дому в новорічну ніч і кладе під ялинки подарунки.

— А, я розумію, — кивнув Чу, — цей Іванович теж переодягся на мушкарад.

— Ну, майже.

— Сьогодні буде багато конкурсів, ігор, — провадив далі Дід Мороз Віктор Іванович, — і, звичайно ж, дарунків. А наприкінці свята ми з Козою визначимо, у кого з вас найкращий карнавальний костюм. А зараз давайте потанцюємо довкола ялинки.

Голосно заграла музика, і всі, взявшись за руки, закружляли у хороводі навколо осяйної лісової принцеси. Чу однією лапою узяв за руку Соню, тобто Червону Шапочку, а іншою вхопив руку дрібненької, чомусь переляканої Білочки. Було весело.

Після танців відгадували загадки, співали пісеньки про ялинку, про сніжок, і втікали від Баби Яги, тобто перевдягненої вчительки біології Дори Микитівни.

А потім Соня вийшла на сцену розповідати віршик про сніговика. І тут Чу стало нудно. Точніше, він дуже захотів їсти. Точніше, спочатку захотілося їсти, а потім стало нудно. Чи навпаки? Спочатку нудно, а потім їсти?

Що було спочатку, Чу достеменно не знав, бо йому завжди ставало нудно, коли хотілося їсти, й навпаки — хотілося їсти, коли ставало нудно.