Секретарка знизала плечима.

— Метр сімдесят два…

— Чудово. Не ображайтесь, я хочу зробити один експеримент.

Жінка здивовано стежила, як Завірюха вийняв з кобури пістолет, спритно витягнув з нього обойму, уважно перевірив, чи не лишився патрон у дулі, і поставив пістолет на запобіжник.

— Не бійтеся, мені треба уточнити одну річ, — немовби вибачаючись, усміхнувся він до враженої секретарки.

— Я не боюсь, тільки нічого не розумію…

— Одну хвилиночку… Станьте, будь ласка, отут, біля вікна. Так, добре… А тепер дозвольте мені спрямувати пістолет вам у голову. Можна? Він не заряджений, гарантую, що нічого не станеться.

— А це обов’язково? Мені дуже неприємно. Завірюха знову посміхнувся, вибачаючись.

— Знаю, що неприємно. І я, звичайно, не маю права вимагати цього від вас, я тільки прошу. На п’ять хвилин. Розумієте, вбито жінку. Така на зріст, як ви. А гаданий вбивця був майже такий, як я. От мені й хочеться перевірити, як убивця мав тримати пістолет.

— А це допоможе вам викрити злочинця?

— Можливо.

— Ну, гаразд. Я заплющу очі.

Капітан спрямував пістолет приблизно під таким кутом, який був зафіксований на фотознімках судової мед-експертизи, і раптом завмер приголомшений. В голові гарячково мчали обривки думок, припущень, висновків. Так, помилки не було. Точні виміри — він сьогодні ж доручить експертизі зробити їх — можуть виявити різницю на якісь там міліметри, але основний факт не викликав ніяких сумнівів.

— Уже?.. — спитала друкарка.

— Готово! — бадьоро відповів Завірюха. — Все! Дякую вам.

Друкарка поправила зачіску, з гідністю кивнула головою і вийшла, думаючи про те, чого тільки не доводиться робити людині, працюючи в міліції.

А капітан, як тільки друкарка вийшла, кинув пістолет на стіл, впав у крісло, обхопивши голову руками.

“Спокійно, спокійно… — у думці говорив він сам собі. — Тільки не гарячкувати!”