— Про що?

Капітан зрозумів, що своїм запитанням перервав її розповідь, якої за власними думками просто не чув.

— Вибачте, про що ви тільки-но говорили?

— Я розповідала про того маляра, який на минулому тижні хотів нас обікрасти.

Завірюха ще раз переконався, що в розповіді свідків не можна нічого пропускати. Лише кілька секунд, протягом яких він піддався втомі, послабив увагу до розповіді свідка — і ось уже пропущено факт, що міг бути дуже важливим. Капітан попросив Галку повторити цю історію. Виявилося, що за кілька днів до трагедії до Ремів приходив якийсь чоловік і просив грошей — його нібито випустили з в’язниці, і він не мав за що доїхати додому, у Вроцлав.

— Ви пам’ятаєте, який він був? — швидко запитав капітан, готуючись записувати.

— А чого б мені не пам’ятати? — трохи хвалькувато відповіла Вероніка. — Він був худий, чорнявий, невисокий на зріст, у старій зеленій куртці, на ногах — спортивні тапочки, йому років тридцять, може, тридцять п’ять.

— А якихось особливих прикмет у нього ви не помітили?

Вероніка нерозуміюче дивилася на капітана.

— Може, в нього була бородавка на обличчі, вусики або щось таке інше?

Жінка задумливо похитала головою. Ні, нічого такого вона не помітила.

— Тільки руки у нього чорні, натруджені. Мені аж дивно було — чоловік сидів у тюрмі, нічого не робив, а руки в нього наче в коваля.

— Ну, гаразд, а що було далі? — поцікавився Завірюха, занотувавши опис незнайомця.

— Той чоловік прийшов близько десятої ранку. Пані Рем звеліла нагодувати його. Він їв і в той же час розглядав кухню, потім голосно зауважив у присутності пані Рем, що міг би пофарбувати кухню і таким чином заробив би собі на квиток до Вроцлава, не треба було б жебрачити. Пані Рем зраділа, бо кухню й справді треба було викрасити заново, а з майстрами тепер нелегко. Вона запропонувала пофарбувати олійною фарбою ще й вікна в кімнаті і кабінеті пана.