— А після сніданку, — закінчила Вероніка свою розповідь, точність якої вже не дратувала капітана, — той франт почав моїм кравецьким сантиметром вимірювати стіни в кухні, потім вікна в кабінеті — йому, бачите, треба було знати, скільки квадратних метрів доведеться фарбувати.

— А біля нього в цей час хтось був?

— Господиня мала приміряти нову сукню — така біла в червоних квітах, із складками ззаду, її принесла кравчиня; а я наглядала за ним час від часу, бо мусила приготувати все, щоб варити обід…

— Ви не помітили нічого підозрілого у його поведінці?

— Ні, не помітила. Тільки один раз, коли я заглянула в кабінет, він нишпорив біля сейфа. Побачивши мене, сказав, що варто було б і цей сейф пофарбувати, бо стара фарба вже облізла. А я відповіла, що то справа пані, а не його, і вийшла на кухню.

— Гаразд. А що було потім?

— Нічого не було. Поміряв, поміряв і каже, що йому потрібно п’ятдесят злотих на фарбу та клей. Господиня дала ті гроші, і він пішов.

— І більше не повернувся, — догадався капітан.

— Ні, за годину повернувся. Приніс жерстяну коробку з чимось і попросив хазяйку дати йому ще сто злотих на емаль для вікон. Одержав гроші, пішов і тоді вже більше не повернувся. А та коробка, мабуть, і досі стоїть у ванній.

Завірюха замислено пощипував пальцями нижню губу. Вся ця історія скидається на звичайне видурювання грошей. Таке трапляється. І якби через кілька днів після цього в домі не знайшли труп, то не варто було б цим і займатись.

— А чому ви спочатку сказали, що той маляр хотів обікрасти Ремів? — раптом спитав капітан. — Адже з вашої розповіді цього зовсім не видно…

Вероніка зробила хитру міну.

— Я одразу сказала, що то злодій. А хазяйка не вірила. І повірила тільки тоді, коли я показала їй вікна: вимірюючи, маляр повідмикав усі защіпки. А квартира на першому поверсі, влізти неважко.