— Ви казали про це офіцерові, який раніше вів слідство? — запитав капітан, пригадавши, що в протоколах нічого не було сказано про цю пригоду з невідомим маляром.

— Ні, не казала, — знизала плечима Вероніка.

— Чому?

— Тому що він не питав про це. Взагалі той офіцер розмовляв зі мною хвилин п’ятнадцять, безперервно повторяв, дивлячись на годинник: “То вже все, що ви знаєте про цю справу?” Я подумала, що він, можливо, кудись поспішає, і сказала, що то вже все… Ви — зовсім інша справа: порозмовляли як з людиною і ні разу не глянули на годинник…

— Тепер ви живете в Мінську? — упевнився капітан, відкладаючи олівець.

— Авжеж, я повернулась додому, що ж мені лишалося діяти — з роботою тепер не легко. Правда, абияку роботу знайти можна, але я хочу, щоб і дім порядний і люди були чесні, віруючі. А тепер люди не бояться бога.

— Гаразд, може, ми ще побачимось. Викличу вас, якщо будете потрібні, — перебив її Завірюха. — Поки що до побачення. Спасибі вам.

— А підписувати нічого не треба? — здивувалась Вероніка, яка. з попереднього знала всі формальності допиту.

— На цей раз нічого, — усміхнувся на її запопадливість капітан. — Може, тоді, коли знову побачимось… — І він непомітно вимкнув магнітофон, вмонтований у письмовий стіл.

5

— Звичайно, я пам’ятаю розтин трупа Августа Рема, — відповів на запитання капітана доктор Калюжний, низький на зріст чоловік з обличчям, геть зораним дрібними зморшками, але ще жвавий і рухливий, хоч йому, напевно, вже під шістдесят.

Розмова відбувалася в кабінеті доктора, заставленому шафами, в яких виднілися скляні банки з усякими препаратами. На плоских стендах були розміщені різноманітні предмети, використані в різний час злочинцями як знаряддя вбивства.

— А чи ви, докторе, знаєте результати огляду і розтину тіла Вільгельміни Рем? — спитав Завірюха.