“Що їх оп’янило, те надало сміливості мені, що їх охолодило, те додало вогню мені! Що це? Тихо!.. Він там! Двері відчинені! П’яні слуги хропуть, забувши про свій обов’язок. Я дала їм такий напій, що тепер за них сперечаються смерть і природа — жити їм чи вмерти…”

Капітан стояв нерухомо, здивований і вражений незвичайним змістом цих слів. Та йому ніколи було розбиратися в своїх почуттях, бо з репродуктора пролунав чоловічий голос.

“Хто тут? Що це?”

Тоді знову скрикнула жінка, і в голосі її відчувалося швидше нетерпіння, ніж страх.

“Горе нам! Боюсь, що він прокинувся. І все даремно. Не вчинок нас погубить, а тільки намір. Тихо… Кинджали я приготувала, і він не міг їх не знайти…”

Розмова, яку вели ці люди, свідчила, що вони задумали якийсь злочин. Кінець кінцем між ними виникла суперечка.

“Духовний каліко! — кричала жінка. — Дай мені кинджали! Сплячі і мертві — це тільки образи. Лише діти бояться намальованого чорта. Якщо з нього тече кров, я вимажу нею обличчя слуг — на них повинна впасти вся вина”.

Вимкнувши магнітофон, капітан замислився: що ж це за предивну розмову вела пані Рем з своїм чоловіком? І ця незвичайна мова, якась несучасна — тепер так ніхто не розмовляє. Раптом у нього сяйнула думка. Завірюха швидко перекрутив назад стрічку, яку щойно прослухав, потім присунув магнітофон до тумбочки з телефоном і набрав номер. У трубці почувся голос Верхара і приглушений гавкіт собаки.

— Це ти, друже? — спитав на всяк випадок.

— Привіт зірці криміналістики, — сердечно мовив професор. — Що в тебе чувати?

— Я якраз і хочу, щоб ти сам почув, професоре, — усміхнувся Завірюха. — Не хвилюйся, будь ласка, послухай те, що я програю з магнітофону, може це тобі щось нагадає… Словом, послухай і скажи мені, що ти про це думаєш… Тільки не гадай, що я вже зовсім збожеволів. Це мені потрібно по роботі.

— Голубе, — відповів Верхар, — ти вже нічим не можеш мене здивувати. Тільки зачекай хвилиночку, я виведу Тора з кімнати, щоб гавкання не заважало мені слухати.