Попід стінами стояли стенди з книжками. Великий дубовий письмовий стіл був завалений паперами. На стільцях, шафі, на підвіконні купами лежали газети та журнали. Кілька картин і зелений диван доповнювали обстановку кімнати. Вже десять років Завірюха товаришував з професором Верхаром, і за всі ці роки нічого не змінилося в його квартирі.

На шафі лежав невеличкий шкіряний чемодан з багатьма наклейками закордонних готелів. Глянувши на нього, капітан усміхнувся — згадав, як почалась їхня дружба. Саме цей чемодан колись украли у професора в поїзді Варшава—Париж. Це й привело Верхара до міліції, де він уперше зустрівся з Завірюхою. Капітан ще раз усміхнувся, пригадавши подив і майже забобонний жах професора, коли, вислухавши скаргу, Завірюха одчинив сейф і, вказуючи на чемодан, який там лежав, запитав, чи це не про нього йдеться.

— Та ви — чарівник! — вигукнув тоді Верхар.

— Ні, я не чарівник. Просто вам повезло, професоре, і Саме з цим чемоданом сьогодні вночі спіймали злодія, якого ми давно шукаємо… Ваш чемодан явно не приніс йому щастя.

Зате приніс їм обом. Вони познайомилися, а згодом і подружили, почали зустрічатися, відвідувати один одного дома. Дружина Завірюхи теж полюбила цього самотнього, з сивіючою борідкою чоловіка, який умів говорити про надзвичайно складні і заплутані людські справи так просто, ніби він із своєї квартири на п’ятому поверсі краще бачив і людей, і ті пружини, що керують їхніми вчинками.

— Ось і кава… Твоя улюблена, з вершками… — сказав професор, несучи на пластмасовому підносі дві чашки та кофейник. Тор блимнув оком на свого хазяїна і легенько стукнув хвостом об підлогу.

— Ну, Тор, тікай звідси, — гукнув на нього Верхар, — дозволь капітанові сісти до столика…

Собака неохоче підвівся, одійшов на півметра і знову ліг.