— Офіціантко, рахунок! — гукає хтось нетерпляче.

— Хвилиночку, не можу ж я розірватися! — відповідає офіціантка, наливаючи вишнівку блондинові, який сумно похитується на високому стільці. Блондин у картатій куртці сидить уже дві години.

— Це четверта, — звертається кельнерка чи то до самітного клієнта, чи до самої себе, щоб запам’ятати, скільки той випив.

Блондин ствердно киває головою і байдуже смокче з чарки. Обличчя у нього таке жалібне й зажурене, що неважко догадатися: він прийшов сюди втопити якийсь пекучий смуток, а до всього іншого йому немає діла.

— Хто хотів платити? Де той чоловік? — У голосі офіціантки почулася тривога: одне місце біля стойки було порожнє. А ще хвилину тому там сидів якийсь добродій у шовковому плащі, з плоским годинником на товстому золотому браслеті, який виднівся з-під білого манжета сорочки. Офіціантці було чого хвилюватися: рахунок відвідувача перевищував триста злотих.

— Була пташка — полетіла, га? — по-дурному пожартував один з відвідувачів.

Блондин посоловілими очима стежив за цією сценою. Ніхто з п’яного товариства не співчував офіціантці, а декого, здавалося, забавляло її горе.

— Де той чоловік, який… — знову безнадійно запитує офіціантка. Але в цей час хтось протискується до стойки.

— Чого ви репетуєте? — грубо говорить чоловік, який, видно, звик наказувати. — Я залишив гроші під тарілкою…

П’яний блондин бачить, як незнайомець піднімає тарілку, і вражена від несподіванки офіціантка, щось радісно белькочучи, виймає з-під неї банкнот.

— Але ж тут п’ятсот злотих! — каже вона і засоромлено протирає рукою очі.

— Ну і що з того? — зневажливо відповідає клієнт, знизує плечима і виходить з приміщення. Офіціантка проводжає його здивованим поглядом. Усі присутні приголомшені. Блондин залишає на столі свій капелюх (місце зайняте!) і поволі прямує до виходу.