— Цікаво, — промовив професор. — А от я, хоч і сиджу по вуха в психології, а дуже люблю психологічні фільми і твори. Справа в тому, що інтуїція і талант автора часто показують певні психологічні правила гнучкіше і виразніше, ніж наймудріша наукова стаття. Невже з сенсаційними творами справа стоїть інакше? Капітан заперечливо похитав головою:

— Марія спрощує причини, через які я не люблю таких творів. Справа не стільки в пересиченості кримінальною проблематикою, як у тому розчаруванні, яке мене охоплює після читання чи перегляду такого твору.

— Навіть тоді, коли це чудовий витвір мистецтва?

— Що ж з того, якщо він здебільшого неправильно відображає нашу роботу.

Верхар глянув на капітана.

— До речі, як там твоя “Веста”?

Завірюха відповів не одразу, бо дружина саме принесла каву. Коли перед кожним стояла склянка і блюдце для тістечок, розмова відновилася.

— Ти питав про “Весту”? Що ж… Я просидів чотирнадцять годин у квартирі того мнимого самогубця. Прочитав сотні листів, перегорнув усі книжки, блокноти, календарі, зошити. Коли б це був фільм, то я, напевно, уже зробив би якесь незвичайне відкриття, яке б “пролило світло”, “навело б на правильний слід”.

В останніх словах відчувалася прикрита іронією втома і гіркота.

— І що, ти просидів даремно? — зітхнула Марія, пригадавши розчарування, яке охопило її, коли професор по телефону повідомив, що чоловік не піде в кіно.

— Даремно? Ні, цього не можна сказати. Я знайшов кілька нових стежок, кілька нових фактів.

— Наприклад, ота сцена з “Макбета”, — підказав Верхар.

— Так, ця сцена дуже важлива. Навіть якби я тільки пересвідчився, що суперечка між Ремами всього-на-всього записана на плівці сцена з театральної вистави, то й тоді не пошкодував би цілого дня. На жаль, ще нічого певного невідомо про Теофіла, і тому багато що висить на волоску. Ну, може, вже не на волоску, а на нитці, — поправив усміхаючись Завірюха.