На другий день Завірюха зайшов до оперативного відділу. Поручик Казімеж Комісяк — худий хворобливий чоловік в окулярах — кисло привітався. За сусіднім письмовим столом працював молодий сержант, якого Завірюха не знав.

— Слухай, Казеку, — почав капітан без ніякого вступу, — ти, напевно, знаєш усіх варшавських бандитів. Скажи мені, цей опис нікого тобі не нагадує?

Завірюха прочитав з блокнота прикмети незнайомого маляра, про якого розповідала Вероніка Галка. Поручик Комісяк слухав байдуже, заплющивши очі.

— А що він зробив?

— Видурив гроші у однієї жінки, обіцяючи їй пофарбувати квартиру.

Комісяк зневажливо надув губи:

— Знаєш, таких “бандитів” у Варшаві багато, хто їх там усіх запам’ятає.

— Його, крім того, підозрівають ще в участі у вбивстві, — додав, трошки запинаючись, Завірюха.

— О, це зовсім інша справа. Таких значно менше. Отже, низький, чорнявий, років тридцять—тридцять п’ять? Гаразд, я підготую тобі список старих рецидивістів, портрети яких відповідають цьому описові, — буркнув Комісяк і, вийнявши з шухляди маленький флакончик, витрусив на долоню білу таблетку, ковтнув її, запиваючи водою. — Шлунок мучить, — сказав, ніби виправдуючись. — Без операції, мабуть, не обійдеться.

— Товаришу поручик, — несміливо обізвався молодий сержант, який досі мовчав, — може, я зроблю ці списки?