У житті навіть сильної людини бувають такі хвилини, коли їй немилий світ, а все, що досі доводилося робити, здається, не має ніякого сенсу. Капітан Завірюха не був у цьому відношенні винятком. І в нього інколи бували такі хвилини. Цього разу такий настрій викликав букет тюльпанів, які секретарка поставила в його кабінеті. Квіти, мов прозорі келихи з барвистого воску, ясніли на письмовому столі, який звичайно розцвітав лише червоними та синіми печатками на службових паперах. І капітана огорнув меланхолійний настрій.

“Як добре було б з Марією і хлопцями виїхати за місто, помилуватися зеленню та блакиттю”, — сумно подумав він, крутячи в руках конверт з штампом інституту криміналістики. У двері хтось постукав. Капітан зітхнув. Треба відігнати мрії — у двері стукає дійсність. В даному разі “дійсність” була втілена в особі молодого сержанта, якого позавчора капітан бачив у Комісяка.

— Сержант Недєльський прибув за дорученням поручика Комісяка, — доповів той, стукнувши каблуками так, що капітан мимоволі усміхнувся: старі міліціонери рідко додержувались такої військової дисципліни. “Видно, що новачок”, — подумав Завірюха і ввічливо запросив Недєльського сісти.

— Ми працюватимемо разом, колего, — почав капітан з приємністю, спостерігаючи інтелігентне обличчя молодого сержанта. — Поручик Комісяк виділив вас допомагати мені в оперативній справі, якою я саме займаюсь. Ви задоволені?

— Дуже! — радісно спалахнув Недєльський. — Це буде моя перша справа! Ні, справа, звичайно, ваша, капітане, а моє перше справжнє завдання. Бо я вже боявся, що поручик Комісяк ніколи не випустить мене з своєї канцелярії…

Завірюха усміхнувся, але, звичайно, не сказав новачкові, що Комісяк тільки після довгих умовлянь погодився відпустити молодого сержанта.