— Ніхто не має права, — сердито мовив Сур, — звинуватити людину в злочині, не з’ясувавши суті справи. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — сказав я. — Але ж ми не юристи і не слідчі. Ми ж так, припускаємо просто.

— Не юрист? От і не припускай. Якщо я скажу тобі, що, можливо, — розумієш, можливо, — Кисельов затіяв пограбування? Гарячка! Ти вважатимеш його винуватим! А так навіть думати не можна, Лесику.

— Оце так-так! А що ж можна?

— Викласти всі факти Павлові Остаповичу, коли він прийде. Тільки факти. Щось довгенько він…

Валерка сказав:

— Він обіцяв швидко прийти. Каже, звільниться і негайно ж прийде.

Сур поглянув на годинник. Я його зрозумів. Він думав про Стьопку. Але хто ж розшукає Стьопку краще, ніж міліція?

Ми стали чекати. Сурен Давидович звелів мені залишитися в зброярні, а сам пішов у стрілецький зал. Валерка побіг у двір, виглядати капітана Рубченка. Я від хвилювання заходився надраювати пістолет, щойно вичищений Валеркою. Ганяючи шомпол, зазирнув у блокнот Сура.

На аркуші внизу було написано і двічі підкреслено: “Чому всі троє хапалися за серце?”

Він мав рацію. У пеньку зберігається зброя, з цукерками передаються, припустімо, записки, але чому всі хапалися за серце?

Аж тут Валерка примчав у тир із криком:

— Дядю Сурене, дядя Павло прийшов!

Капітан Рубченко

Павло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.

— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:

— Доброго здоров’я, товаришу капітан!