— Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. — Та i я вас упiзнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.

— Ласкаво просимо, — ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. — Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.

— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.

— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.

— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.

— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…

Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…