— Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.

— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергiївна. — Що значить «загинув»? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.

— Помер, — пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.

— Не може бути! Вiд чого?

— Отруївся газом.

— От тобi й на! — закусила губку спiвбесiдниця Коваля. — Нi, нi! — вигукнула вона за секунду. — Ви щось плутаєте. — Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку i, немов тiльки тепер повiривши полковнику, дозволила собi заплакати.

Дмитро Iванович не заважав їй виплакатися, i вона швидко опанувала собою.

— Розкажiть, як ви познайомилися? Що про нього знаєте. Чи були обставини, якi могли штовхнути його на самогубство?

— Самогубство? — Христофорова подумала трохи, потiм сховала носовичка назад у сумочку. — Виключено, — заявила рiшуче… — Дуже вже вiн життя любив, жуїр був великий. А коли ж це трапилося?

— Дванадцятого. Де ви були в цей день?

— У Львовi.

— А постiйно живете у Києвi?

— Так.

— Одна?

— Я розведена.

— А в Одесi? Дочка з батьком?

— Нi, без батька. Вiта цього року закiнчила школу, зараз працює i вчиться на вечiрньому.

— Живе у гуртожитку?

— Нi, що ви! У неї своя квартира. Батько виїхав з Одеси, квартира залишилася їй i бабусi, тобто моїй матерi. Але мама влiтку померла.

— Як менi вiдомо, ви вважаєтесь закрiйницею в ательє фабрики «Iндпошив». Однак бiльше буваєте в Одесi, нiж на роботi.

— Справа в тому, — без найменшого збентеження вiдповiла жiнка, — що я фахiвець високого класу.